18 Лютого 2025
Діана Білик: “Це не просто програма – це спільнота, яка підтримує кожного з нас у професійному розвитку”
Діана Білик, учасниця програми “Професійний інтеграційний ХАБ 2.0” (Salzburger Kunstverein)
Вступ
- Вік: 22 роки
- Місто проживання в Україні до повномасштабного вторгнення (вимушеного переселення): Хмельницький
- Спеціалізація: художниця, іконописиця, кураторка
ПРОФЕСІЙНИЙ ДОСВІД
У душі я науковиця й екологиня, але все моє життя в Україні було пов’язане з мистецтвом. Це ніколи не було добровільним вибором професії, а радше формою комунікації – діалектичною та не завжди зрозумілою. Я малюю, ліплю, шию й створюю роботи в різних техніках і матеріалах з дитинства, а також усе життя навчалася мистецтву: художні гуртки в садочку та школі, закінчення художньої школи, здобуття освіти за спеціальністю ”Образотворче та декоративне мистецтво” в Хмельницькому національному університеті.
Випадково моєю професійною спеціалізацією став український традиційний греко-католицький і сучасний іконопис. Це щось особливе, що завжди було зі мною. Ікона — це не просто зображення святого чи ілюстрація біблійних подій, а справжній діалог між історією, філософією, теологією, традиціями, символами та часом. Це справа мого життя, яку я відкрила завдяки Школі іконопису “Радруж” при Українському католицькому університеті. Саме через цю школу я нині живу в Зальцбурзі, де перебуваю з листопада 2022 року.
Я приїхала сюди в межах програми обміну Artist-in-Residence-Program Land Salzburg, організованої Українським католицьким університетом у Львові та OeAD-Cooperation office Lviv, де працювала іконописицею. Я була твердо переконана, що повернуся до України рівно через місяць після завершення програми. Однак мені продовжили термін перебування ще на місяць, щоб допомогти з організацією виставки українських ікон. Згодом я отримала ще одну стипендію – цього разу від Salzburger Kunstverein та Федерального міністерства мистецтва, культури, державної служби та спорту Австрії, у межах якої працювала над спільним проєктом із Петером Браунайсом. Так Künstlerhaus став моїм другим домом, а мистецька спільнота Зальцбурга – найближчим колом людей.
ЖИТТЯ В АВСТРІЇ
Робота в Україні мала свої виклики та винагороди. А от труднощі життя в Австрії я б описала метафорою: надмасивна чорна діра бюрократії, заповнена нескінченними паперами, документами та листами. Чим ближче я наближалася до цих питань, тим більше часу та зусиль зникало. Завдання, які в Україні можна було вирішити за хвилини або години, як-от справи в банку чи візит до лікаря, в Австрії розтягувалися на місяці. Мені довелося наново вчитися навичкам довгострокового планування, які я втратила після початку війни в Україні. В Австрії я швидко зрозуміла, що хороший тайм-менеджмент – це ключ; потрібно завжди закладати додатковий час на кожне завдання.
Я переживала сильну тривожність і часто відчувала, що все, що відбувається, нереальне. Це відчуття ускладнювало адаптацію. Наприклад, мені було важко звикнути до суботніх сирен. Одного разу я почула звуки, схожі на вибухи ракет, і в паніці не знала, куди бігти, аж поки не зрозуміла, що це були звичайні феєрверки.
Починати нове життя в іншій країні, водночас щодня отримуючи жахливі новини з України, було надзвичайно складно. Горе, спричинене бомбами та дронами, лягало важким тягарем і робило майже неможливим пошук натхнення, особливо для творчої роботи.
Попри все, українці як в Україні, так і за кордоном демонструють неймовірну стійкість. Незважаючи на тривогу та труднощі, ми прагнемо залишатися організованими, жити далі та продовжувати працювати.
Ще одна проблема – діалект. Німецька для мене – нова мова. Було неймовірно складно вчити її в місті, де майже ніхто не говорить стандартною німецькою. Люди часто ніби “відмовляються бути зрозумілими”. Наприклад, певний час я не могла зрозуміти, чому для багатьох людей такі важливі жаби. Потім з’ясувалося, що слово “Frage” (“питання” німецькою) у місцевому діалекті звучить майже як “жаба”. Було дивовижно усвідомити, що діалект – це не просто мовний варіант, а зовсім інший спосіб мислення, наче окрема мова. Коли я почала слухати не тільки вухами, а й серцем, все стало зрозумілішим.
Протягом мого перебування в Австрії я досліджувала можливості роботи, пов’язані з мистецтвом, і розглядала варіанти подальшого навчання. Я кілька разів працювала асистенткою художника, навіть суфлером у театрі, замислюючись над навчанням сценографії. Також я працювала доглядачкою в галереї, допомагала організовувати події та виставки, брала участь у фестивалях і перформансах як художниця.
Я часто волонтерила в галереях і разом із Петером Браунейсом створила унікальний проєкт під назвою Bujok – “летючу голову” святого Антонія Падуанського. Звичайно, я також продовжувала малювати ікони.
Однією з головних перешкод у моєму професійному розвитку стала дискримінація при працевлаштуванні. На жаль, українців в Австрії неохоче беруть на кваліфіковані посади. Ринок праці тут не дуже відкритий для іноземців, багато в чому через культурні відмінності та невизнання професійних кваліфікацій. Через це багато українських жінок змушені працювати прибиральницями, покоївками або офіціантками, хоча мають значно вищий рівень освіти та досвіду.
Ще одним викликом став мовний бар’єр. Незважаючи на активне вдосконалення моєї німецької, опанування нюансів професійної комунікації, особливо в Зальцбурзі зі складними діалектами, виявилося тривалим і виснажливим процесом.
Крім того, доступ до професійних мереж тут обмежений: більшість можливостей зосереджена в усталених місцевих колах, і “пробитися” туди – неабиякий виклик.
Щодо очікувань і реальності життя в ЄС, то конкретних очікувань у мене не було, що значно полегшило адаптацію. Проте мене здивував рівень диджиталізації в Австрії. В Україні багато послуг – від податкової звітності до обробки документів, державних або банківських сервісів – доступні онлайн, що дозволяє швидко вирішувати адміністративні питання. В Австрії ж навіть найпростіші бюрократичні завдання часто вимагають особистої присутності, паперових документів або письмової кореспонденції. Контраст між цифровою ефективністю України та більш традиційною бюрократією Австрії став для мене справжнім відкриттям.
“Професійний інтеграційний ХАБ”
Про програму “Професійний інтеграційний ХАБ” я дізналася через соціальні мережі організації та за рекомендаціями знайомих, які вже брали в ній участь. Відгуки про ХАБ одразу викликали довіру, і я вирішила подати заявку.
Я очікувала, що програма допоможе мені інтегруватися до австрійського професійного середовища та створити нову мережу контактів. І ці очікування справдилися на всі 100%! Ба більше, я відкрила для себе ще більше можливостей, ніж могла уявити. Програма надала не лише знання, а й упевненість у своїх силах на новому ринку праці.
ХАБ – це точка перетину можливостей та розвитку.
Слово «ХАБ» асоціюється з центром руху та енергії, місцем, що поєднує різні напрями. Саме таким для мене став цей проєкт – платформою, де зустрічаються люди, ідеї та перспективи. Це зв’язок, який відкриває нові шляхи для професійного та особистісного зростання.
Я щиро вдячна за можливість бути частиною цієї програми. ХАБ став каталізатором змін, що допомагає долати бар’єри – мовні, культурні та професійні – і дає відчуття приналежності до чогось більшого.
ХАБ руйнує стіну недовіри до ринку праці та допомагає кваліфікованим українським спеціалістам знайти своє місце навіть у найпрестижніших організаціях.
Найбільше мене здивувала австрійська корпоративна культура, а саме несподіваний контраст між формальністю та простотою. З одного боку – сувора, багаторівнева бюрократія з чіткими писаними й неписаними правилами, яка іноді виглядає суто формальною. З іншого – надзвичайно проста і невимушена комунікація всередині корпоративного середовища.
Проте я також зіштовхнулася з байдужістю, частою відсутністю відповідей на запити та складністю у пошуку інформації, що ускладнювало процес адаптації до системи.
Головний урок, винесений зі стажування: я усвідомила, що наші люди є всюди. Ми сильні, талановиті та здатні досягати великих цілей, навіть у нових обставинах. Програма нагадала мені, що не варто боятися великих кроків, а підтримка спільноти має величезне значення.
ХАБ став платформою, де я познайомилася з неймовірними професіоналами, зокрема з українськими жінками, які мене надихають. Ми вже плануємо нові проєкти разом і обмінюємося ідеями для подальшого розвитку. Це не просто програма – це спільнота, яка підтримує кожного з нас у професійному розвитку.
ПЛАНИ ПІСЛЯ УЧАСТІ У ПРОГРАМІ
Я переконана, що отриманий досвід може бути надзвичайно корисним для України, особливо в таких сферах, як розвиток асоціації українських митців та створення нових громадських організацій. Важливими кроками є забезпечення фінансування, підтримка активних мистецьких об’єднань і розвиток інноваційних форм співпраці між художниками.
Необхідні також зміни в системі мистецької освіти, зокрема інтеграція сучасних підходів до викладання мистецтва, впровадження новітніх технологій та підтримка розвитку нових мистецьких напрямів. Австрійський досвід у стимулюванні креативних індустрій і співпраці з бізнесом міг би стати надзвичайно корисним для української мистецької спільноти.
Я прагну організувати міжнародний форум-виставку, присвячену темі воєнного екоциду в Україні. Це не просто професійна мета, а важлива ініціатива, яка має відбутися. Я хочу об’єднати науковий та творчий підходи для висвітлення цієї критичної проблеми, створивши платформу для обговорення екологічних та культурних викликів і об’єднавши митців навколо ідеї збереження нашої планети.
Після участі у програмі я почуваюся набагато впевненіше щодо своїх ідей та планів. Вона надала мені не лише знання, а й мотивацію продовжувати працювати в австрійському професійному середовищі.
Фото: Valerie Loudon